Про роботу соцработников
Якщо весельчак з Бергамо був слугою всього двох панів, то в соцработника в послужному списку до 13 чоловік, яким потрібно прибрати, приготувати, сходити в аптеку і магазин, сплатити комунальні платежі і так далі і тому подібне. А ще заспокоїти, душевно поговорити і навіть розважити, хоча це і не входить в профобязанности. Хліб не з легенів. Тут і важке фізичне навантаження, і моральна на додаток. Адже спілкуватися доводиться з хворими людьми похилого віку, важкими лежачими хворими, інвалідами. І завжди не лише за службовим обов’язком залишаючись предупредительно–вежливим. Тому кто–то не витримує на цій роботі і 2 — 3 місяців. У пресс–туре «Соціальна робота. У особах і долях», організованому Мінтруда і соцзащити, нам, журналістам, запропонували на день змінити професію — перевтілитися в соцработников. Так я познайомилася зі своїм патроном на день Галиною Карбук.
«Ще потрібна людям»
Село Велікополье району Червенського. Заходимо в будинок до пенсіонерки Ольги Потапейко. 84–річній бабусі під ранок стало погано. Подзвонила вона насамперед не в 03, а «своїй Галі». Галина Миколаївна тут же примчалася на виклик. Виявилось, у Ольги Федорівни сильно підскочив тиск.
Благо живе Галина неподалеку. Адже обслуговувати доводиться жителів трьох сіл, відстань між якими більше 5 км. Тому влітку «бігає» на велосипеді, взимку виручає гнідий помічник. Її підопічна Ольга Федорівна — за освітою фельдшер, з 17 років воювала в партизанському загоні під Осиповічамі. Відчувається, загартований боєць, але роки беруть своє. Вже декілька років вона інвалід I групи по зору. Як прожити з таким здоров’ям в селі? У неї три дочки, дорослі внуки, які відвідують кожні вихідні, а в буденні дні?.. «Адже я сліпа людина. Без Галі б не впоралася», — зітхає хазяйка.
«Буває, доводиться робити что–то, що не входить в мої обов’язки. Люди просять, як відмовити літній людині?» — є відвертий Галина Карбук. Сама вона три роки тому пережила інфаркт, після якого не могла ходити. Але, на щастя, через час все повернулося на круги своя. «Тоді я зрозуміла, що потрібна ще цьому життю. Потрібна людям», — згадує Галина. Говорить, що капризних людей похилого віку в селі немає. Не вредничают, не чіпляються. Все при пам’яті і при повному розумі, ним би лише здоров’я більше. Конфліктів ні з ким з підопічних за вісім років роботи не було: «Просто стару людину розуміти треба. Адже він, як дитя. Прав — не прав, а ображатися на нього не можна».
У Червенськом районі за робочий день соцработник зобов’язаний обійти чотири будинки, в кожному надати не менше трьох послуг. А якщо відвідує літню родинну пару, то не менше п’ять. «Як все встигаю? Сама не знаю — просто встаю і йду працювати. Багатолітня звичка і лише», — признається Галина. І це при тому, що лягає спати вона глибоко за північ, адже удома своє «неспокійне господарство».
Без них ніяк
Є люди, які уміють старіти красиво. Несуєтні, мудрі, такі, що викликають лише повагу. На них дивишся — милуєшся. До такої літньої пари привела мене Галина Карбук: Іван і Софья Ладутько прожили разом 55 років!
Статні, з іскоркою в очах люди похилого віку чекали нас в порогу. У Івана Дмитровича що ні слово, то добрий жарт. І дружина весела, йому до пари. Він розповідає про те, що народився в цьому будинку, сюди ж привів свою молоду дружину. «А поглянете, — говорить він нам, — непогана, правда?» І вони весело посміхаються один одному. Софья Миколаївна у відповідь жартує: «Я до вступу в педінститут працювала у Велікополье пионервожатой. Там і зустріла свого принца. Але не на білому коні — на комбайні».
І хоча родинна пара виглядає бадьорою, проблеми із здоров’ям чималі. Чи жарт, восьмий десяток за плечима! Як тут впоратися? Обоє ледве не хором визнають: без своєї Галини обійтися не можуть. «Вона вже рідна людина. По службі повинна приходити до нас 2 — 3 рази в тиждень. А є вільна хвилина, завжди зайвий раз забіжить», — видно, як радіє Софья Миколаївна. Дійсно, старості потрібне дуже мало що, але це мало що дуже потрібне.
Треба визнати, що Галина Карбук «зірвала» запланований захід Мінтруда. Нам, прикріпленим до неї на день журналістам, так нічого і не удалося зробити, навіть помити посуд після чаювання. «Що ви! — вихватила вона з рук чашки–блюдца, — ви ж гості! Я — сама». Ось так місія наша залишилася невиконаною. Зате своїми очима переконалися: соціальні працівники, ті, які «в справі» не рік і не два, — безумні ентузіасти. Не інакше. І літнім без них ніяк!
Куди дорогу тримаємо
Демографічна ситуація така, що в країні буде лише зростати число літніх і немічних. А значить, все більше зажадаються люди, що допомагають людям похилого віку. «Необхідно збільшити не лише кількість обслуговуваних громадян, але і якість. Немає понять «Велика людина», «маленька людина». Є «людина і його життя» — це вища цінність, — вважає міністр праці і соціального захисту Маріана Щеткина. — найголовніше, не ховати і не «замилювати» проблеми в соціальній сфері. Тому програми міністерство приймає напружені, таку планку ставить, аби орати припало».
До речі, я поцікавилася у представників міністерства, чому ні в одному з вже чотири пресс–туров ніде в територіальних центрах, інтернатах і відділеннях денного перебування інвалідів ми не спостерігали «жахів» казенного життя. Може, показують нам лише зразково-показові установи? Може, дають поглянути на те, «де в пірогах багато родзинок»? На що мені відповіли: «Готові з’їздити з вами в будь-яке місто, в будь-який інтернат. Називайте місце і час». А ще запропонували узяти карту Білорусі, очі і куди попаду в неї олівцем, туди і дорогу тримати з ревізією. Але, можливо, черговий маршрут підкажете ви, шановані читачі?
Довідка «СБ»
Система надання соціальних послуг вдома діє у всіх районах нашої країни вже 24 роки. Сьогодні під такою опікою знаходиться більше 83 тисяч чоловік.
Автор публікації: Алла МАРТІНКЕВІЧ