Зима, як завжди, багато застала зненацька. Ті, хто відкладав покупку теплого одягу, збилися з ніг у пошуках недорогої і стильної обновки. Двом цим умовам сповна відповідає кроляча шубка. Ось тільки відшукати відповідну нашого виробництва не так просто: у магазинах все більше пуховики та пальто.
А ось натуральні кожушки з хутра, що стало «екзотичним», — рідкість. Немає сировини? Є, і немало, запевняють кролівники. Лише воно нікому не потрібне. Фермерам, розведенням вухатих, що займається, просто нікуди дівати шкірки. Їх доводиться в буквальному розумінні закопувати в землю, хоча з кролячого хутра можна пошити шуби, шапки — відмінну заміну китайському товару, який зараз складає половину ринкового асортименту.
Ситуація однакова для всіх — і для дрібних господарств, де вирощують до сотні голів, і для крупних підприємств, що оптом скуповують м’ясо тварин. Оршанський мясоконсервинй комбінат, наприклад, кілька разів в місяць купує у фермерів кролятину. Постачальники з’їжджаються зі всієї країни, а співробітники комбінату за раз можуть прийняти близько 200 тушок. М’ясо йде на переробку — з нього виходять відмінні консерви. А що робити з шкірками? Проблема тягнеться з року в рік, немов кролячі вуха з циліндра фокусника.
— Намагаємося прибудувати цей товар на Вітебський хутряний комбінат, — ділиться наболілим начальник мясожирового цеху Оршанського м’ясокомбінату Олег Риженков. — Шкірки приймають за копійки, півтори тисячі рублів за штуку. Что–то просто не можна продати дорожче — наприклад, полиняле хутро. Його доводиться списувати, а потім спалювати.
Як виразився один з кролівників, викидати хутро — майже те ж саме, що залишати нез’їденими вершки на торті. Але що робити, раз такі «вершки» нікому не за смаком? Деякі фермери самі перекваліфіковувалися в кравцях. Андрій Сивко в невеликому господарстві в селищі Міхановічи під Мінськом вирощує близько сотні пухнастих гризунів. Шкірки відвозить на Вітебський хутряний комбінат (а куди ж ще?), за обробку кожною платить близько 5.000 рублів. А вже удома приступає до пошиття.
По суті, таким «містечковим» виробництвом може зайнятися кожен, хто вирощує не більше сотні вухатих. Але якщо гризунів 500? Тоді вже потрібно відкривати власний цех по обробці шкірок, а це додаткові витрати і сумнівна вигода.
Втім, розводити кроликів ради хутра мало хто береться ще і тому, що на виробництво хутровини потрібно платити окремий податок. Виходить, або викидай, або вирощуй лисих зайців. Ось і відгодовують вухатих все більше із-за пари кілограмів дієтичного м’яса. А в «шубки» дорога одна — в утиль.
— Раніше були так звані заготконтори, які скуповували шкірки в населення або обмінювали їх на комбікорм, — згадує голова Білоруського суспільного об’єднання кролівників Олена Шашок. — І зараз будь-який фермер з радістю б віддав десяток–другой взамен на мішок корму. Адже це вигідний бартер!
Добре б повернути таку практику. Правда, не так поважно, хто і як збере шкірки, а куди їх потім прибудують. Співробітники Вітебського хутряного комбінату стверджують: аби хутро було придатне для пошиття одягу, кролики повинні йти на забій в певну пору року. Як говорять фахівці, є «м’ясна» порода вухатих — цих забивають круглий рік, при цьому не стежать, в якому стані шкірка, чи є на ній лисини, чи не дуже блякла. А ось «шкурницькі» породи наші кролівники майже не вирощують. Звідси і вивід: майже все хутро «від населення» за якістю нижче середнього.
— Вітебський хутряний комбінат може виробляти до 10.000 шкірок в місяць, шити близько 2.000 шапок і 200 пальт з цього матеріалу, — стверджує прес-секретар концерну «Беллегпром» Тетяна Пишкало. — Правда, кролівники зараз здають лише від 1 до 2 тисяч шкірок в рік, частина з яких відразу ж бракується і не приймається у вироблення. А якщо фермерські господарства вирощуватимуть хутряного кролика, ми готові купувати якісну сировину.
Але ж з низькосортного хутра можна виготовляти, наприклад, аксесуари: адже самі кролівники шиють рукавички, тапки. Чом би і підприємствам не випускати таку продукцію? Думаю, багато батьків з радістю б купили своїм дітям натуральні рукавички замість китайської синтетики. А дешевизна менш якісного кролика лише плюс: порвалася, мала стала річ — викинути не жаль. Та і у покупця з’явився б вибір. То хіба цього мало?
До речі
Боброве хутро сьогодні теж не має попиту у виробників. Тому і полювати на річкових гризунів тих, що бажають мало. Тим часом тваринні плодяться і завдають чималого збитку господарству: із-за їх гребель навіть невеликі річечки деколи виходять з берегів, розмивають шосе і залізничні насипи, подтапливают луги, поля і навіть цілі села.
Автор публікації: Інна КАБИШЕВА
Фото: Віталій ГИЛЬ